Пунктуаційну норму порушено в реченні
Обачність — оберіг розуму.
Життя прожити — не поле перейти.
Обережність — підпора мудрості.
Час — є лікарем на всі хвороби.
Пунктуаційну помилку допущено в реченні
Надія і Віра — мій човен і весла.
Бути вільним уміти розмовляти з волею.
Світла думка — незаперечна цінність.
Свобода — ось універсальний код.
Мій побратиме! Заспіваймо пісню.
Благословіть в дорогу, матері!
Не будемо, пісне, прощатись.
Куди пливеш мелодіє?
Готуйтеся, люди, бо скоро грудень.
Тобі, дочко, кажу, а ти, невістко, слухай.
Коли проповідує лисиця, кури, бережіться!
Ховайтеся пироги, бо ми ваші вороги.
Багато часу згаяно, на жаль.
Завтра певно, буде легше всім.
Справді, роботи немало навкруг.
Тихий вечір йде, на щастя.
Майбутнє, зрештою, залежить від нас.
По-перше думай, по-друге бери на себе відповідальність.
Справді, ми потребуємо нових рішень.
Ми, наприклад, упевнені в перемозі.
На цій землі родяться щедро правда й добро, мудрість і розум.
Дні наші ніби однакові, але водночас такі різні!
До людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду.
Полем річкою, гаєм милуймося.
Зло, насильство, горе усе відступає перед мудрістю.
Сонце і її дитина — обидва матері здаються золотими.
Мудрість має такі ознаки: терплячість, працелюбність, честь.
Найцінніші три почуття: любов, дружба, співчутливість.
Нехтуючи честю, не вбережеш совісті.
Добро роби кожному не розмірковуючи.
Ґава покачавшись у снігу, не побіліє.
Чорну душу не відмиєш, скупавши тіло.
Небо розгорнуло свій намет — синій, широкий, глибокий.
Шелестять явори повиті першою росою.
Рідний степ, широкий, вільний, став перед очима.
Сплять сивиною закутані гори.
Як пройде негода, стане кращою погода.
Ви уявіть собі; я родився в степах.
Листя жовтіє — поле смутніє.
Троянда не розквітне: її спалило сонце.
«Цвіте терен»,— тихо ми співали.
«Це в нас пісня така,— забриніли бджолята.
Співаймо, щоб вічно жити у сяйві великих справ!
Хочеться сусідові сказати: «За співаймо!»
