Пунктуаційну норму порушено в реченні
Життя прожити — не поле перейти.
Обережність — підпора мудрості.
Час — є лікарем на всі хвороби.
Обачність — оберіг розуму.
Пунктуаційну помилку допущено в реченні
Бути вільним уміти розмовляти з волею.
Світла думка — незаперечна цінність.
Свобода — ось універсальний код.
Надія і Віра — мій човен і весла.
Благословіть в дорогу, матері!
Не будемо, пісне, прощатись.
Куди пливеш мелодіє?
Мій побратиме! Заспіваймо пісню.
Тобі, дочко, кажу, а ти, невістко, слухай.
Коли проповідує лисиця, кури, бережіться!
Ховайтеся пироги, бо ми ваші вороги.
Готуйтеся, люди, бо скоро грудень.
Завтра певно, буде легше всім.
Справді, роботи немало навкруг.
Тихий вечір йде, на щастя.
Багато часу згаяно, на жаль.
По-перше думай, по-друге бери на себе відповідальність.
Справді, ми потребуємо нових рішень.
Ми, наприклад, упевнені в перемозі.
Майбутнє, зрештою, залежить від нас.
Дні наші ніби однакові, але водночас такі різні!
До людей неси і посмішку, і сміх, і розраду, і пораду.
Полем річкою, гаєм милуймося.
На цій землі родяться щедро правда й добро, мудрість і розум.
Сонце і її дитина — обидва матері здаються золотими.
Мудрість має такі ознаки: терплячість, працелюбність, честь.
Найцінніші три почуття: любов, дружба, співчутливість.
Зло, насильство, горе усе відступає перед мудрістю.
Добро роби кожному не розмірковуючи.
Ґава покачавшись у снігу, не побіліє.
Чорну душу не відмиєш, скупавши тіло.
Нехтуючи честю, не вбережеш совісті.
Шелестять явори повиті першою росою.
Рідний степ, широкий, вільний, став перед очима.
Сплять сивиною закутані гори.
Небо розгорнуло свій намет — синій, широкий, глибокий.
Ви уявіть собі; я родився в степах.
Листя жовтіє — поле смутніє.
Троянда не розквітне: її спалило сонце.
Як пройде негода, стане кращою погода.
«Це в нас пісня така,— забриніли бджолята.
Співаймо, щоб вічно жити у сяйві великих справ!
Хочеться сусідові сказати: «За співаймо!»
«Цвіте терен»,— тихо ми співали.