«Ліс по обидва береги був столітньої давнини. Городянин не може навіть уявити собі таких могутніх дерев, що майже на недосяжній для погляду висоті сплітають готичні стріли гілок у суцільний зелений намет, крізь який лише подекуди, пронизуючи на мить золотом цю урочисту пітьму, пробивається сонячний промінь. Густий м’який килим торішнього листя приглушав наші кроки. На темних стовбурах полум’яніли яскраві орхідеї і лишайники вражали своїм забарвленням. Повзучі рослини досягають тут дивовижних розмірів, а ті, яким, із погляду європейця, начебто і не належить витися, волею-неволею осягають це мистецтво, тільки б вирватися з густого мороку. Десь високо в нас над головою йшов безперестанний рух. Там, у променях сонця, тулився цілий світ змій, мавп, птахів і лінивців. На світанку і при заході сонця лісова хаща наповнювалася дружним виттям мавп-ревунів і пронизливим щебетом довгохвостих папуг, але в пекучі години ми чули лише густе дзижчання комах».
