«Дорога в’юнилась по твердій крем’янистій землі, схилами пологих хвилястих горбів, через діброви, де росли дикі вишні, каучукові дерева і слалась кучерява низька акація, із моховитої зелені якої випинались, наче колони, поцятковані ніжно-рожевими плямами евкаліпти; через хащі дубків із темним листям, із природною нарізкою на тонких бронзових стовбурцях; по гребенях залізняку, що звіддалік здавалися блакитними; через долину, де грайливо починали вицокувати колеса й лункіше карбувалися кроки; через гаї густої акації, сандалового дерева й терну — у край солончакових нетрів. Приблизно через кожні шістдесят миль траплялись скупчення величезних, схожих на поснулих мамонтів скель, між якими під кам’яним куполом ховалась вода. А біля підніжжя оголених гранітних порід лежали болота, із яких також можна було добути воду».
