«Наступного дня літак полярної авіації піднявся з аеродрому і взяв курс на північ. Спочатку ми летіли над болотистою Анадирською низовиною, поцяткованою ланцюжками невеличких тундрових озер, з’єднаних між собою протоками — висками, потім місцевість підвищилась, і літак перетнув нешироке пасмо гір; зверху вони здавалися сірими, мертвими, лише подекуди на них зеленіли плями повзучої чорної вільхи. Зовсім інша картина відкрилася перед нами, коли пасмо лишилося позаду. Тепер літак ішов над долиною Білої; звиваючись, весь час міняючи напрям, ріка повільно текла між низькими, порослими лісом берегами; ліси притискались до ріки, і вузенька смужка їх із зовнішнього боку оконтурювалася чагарниками; а далі розстилалася тундра — сіра, болотиста, із рідкими плямами сніжників. Чим далі на північ забирався літак, тим вищими ставали пагорби обабіч Білої, прямішала долина ріки, вужчали смужки прибережних лісів; незабаром пілотові довелося набрати висоту: під нами лежали гори, теж сірі і теж із рідкими зеленими плямами вільхи; плям цих ставало дедалі менше й менше, і, нарешті, вони зникли зовсім; зате частіше траплялися білі сніжники; вони лежали у вибалках, і з-під них витікали струмки; дерева зустрічалися тільки невеликими групками і з кожною хвилиною польоту все рідше й рідше. Я тільки один раз помітив кочовище оленярів».