Почувся шерхіт босих хлоп’ячих ніг, чіпкі руки пригнули голову білого коня. 

За вербами на пагорбі хати біліють, і баня церкви невеликої з-за дерев виблискує. 

То було дитинство, і пахло воно молоком. 

Природа входила в нього духом коріння, чистотою небесної синяви, бентежила хліборобське серце. 

Пронизливий зимовий вітер люто й безупинно шмагав їх по обличчях. 

Повні вуха маю того дивного гомону поля, того шелесту шовку, того безупинного пересипання зерна. 

Заграла, зарокотала, захлюпала по ярках вода. 

Навколо нас великі перелоги, і дикі пущі, і високі кручі, і темні води. 

Він знову бачив Марічку, її миле обличчя, її просту і щиру ласкавість, чув її голос, її співанки. 

Осінь убралася в кольори багряні, вишневі, жовті, пурпурові. 

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. 

За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата. 

А у човні ж усякої матерії, вино, олія, амфори, лутерії. 

І барвінком, і рутою, і рястом квітчає весна землю. 

З нею я ділити завжди буду радощі, тривоги й жалі. 

Я не їла, не спала, співанки розгубила. 

Виття протягле дике сумно розіслалось по темних мертвих водах і збудило між скелями луну давно померлу. 

Це не дзвін, а мої надії запасмились наді мною 

Червоні паруси неба згорталися і спадали слідом за сонцем кудись у чорну прірву. 

Зеленіє степ весною, з кожним днем пишніш стає, то обсиплеться росою, то враз пахощі поллє. 

І раптом дощові краплі заскакали скрізь по людях по конях по ріллі.  

До гірського клімату добре пристосувались чорниця брусниця малина ожина.  

Надавали приємного запаху пелюстки троянди жасміну бузку. 

У Карпатах водяться благородний і плямистий олені козуля куниця білка. 

В лісах повно лісовиків, які пасуть там свою маржинку оленів, зайців і серн. 

Іван тупнув на місці виставив ногу струснув усім тілом і поплив в легкім гуцульськім танці. 

Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар все кудись щезло все одлетіло. 

Вона нагадала йому всі їхні дитячі забави холодні купелі у потоках, жарти і співанки, страхи і втіхи, гарячі обійми і муку розлуки. 

Старезні дерева стоять обіч дороги і пахнуть: хлібом, вощиною і медами. 

А дрібненький зяблик моститься десь на верху явора чи тополі, та ще й уміло ховає своє гніздечко від людського ока. 

Над картатою людською збірнотою відлунює: розтіч голосів, ревище худоби, дзвін кіс, гучання гончарних виробів, сумні переливи сопілки й ще десятки згуків. 

А соловейко-варакушка не відмовляється ні від сухого листячка, ні від торішньої трави. 

Дочко, моя, Мар’яно, оддам тебе за пана. 

Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже.  

Думи, мої, думи, мої, лихо мені з вами! 

Люби мене, моє серце найду свою долю.  

Буває часом сліпну від краси. 

Видно борсук знав, коли достигають плоди, і зараз навідувався до яблунь. 

І знову все стихло здавалося навіки. 

Усе довкола здається ялинковими прикрасами, новорічною феєрією. 

На щастя, вихор почуттів лише на якийсь час збаламутив його душу, але потім поступово згас. 

Чужинці міцно сидять на кошлатих, але, видно, витривалих конях. 

Звичайно, я їду не боки облежувати та саламаху їсти. 

Це, до речі, найперша повна друкована Біблія в усьому слов’янському світі. 

Дядько не казали, а, може, ще й не напитали дівки. 

Козаки понасували башлики на самі очі, і здавалося, дрімали. 

Увійшло в історію ім’я однієї української співачки, можливо завдяки її сумній та романтичній долі.  

Нога була ціла, непошкоджена, але, видно, боліла.