Із-за лісу, з-за туману місяць випливає, червоніє, круглолиций, горить, а не сяє. 

А навколо ні лялечки, усі жнивують у полі, теперішній день годує рік. 

У рухах отаман був неквапливий, навіть забарний, одначе то було оманливе враження. 

Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. 

І мати одразу зрозуміла його: Андрій задумав убити свого брата Остапа. 

Впізнав ту мелодію: тільки-но слухав її біля свого серця. 

Пожени конем — доскачеш на край світу. 

Ось упала галузка, ось розігнулася гілка, ось з-під листка грабового вивільнилась мережана лопать папороті. 

Гірко поробиш — солодко з’їси. 

Скрипне хвіртка, висунеться з неї дитяча голівка, стригне очима по вулиці. 

Від гарячого лоба та теплого дихання на шибці утворилась проталина, Хуржик глянув крізь неї на подвір’я. 

Мокрі мітлиці лоскотали черево та груди, кінь нагнув шию, занурив голову у трави. 

Коні шарпалися з рук, хропли: видно, зачули Сіроманця. 

Перед досвітком вовк насторожився: здалеку почувся скрип коліс по нерівній дорозі. 

Собака починає хвилюватись: вона лізе до мого обличчя, із вдячністю лиже мені руки й верещить. 

У самій Одесі Сіроманець занервував на вулиці траплялися собаки та собачата. 

У неї була лиш одна думка: як би не стрінути лісничого. 

В одну мить Сироватка із жахом зрозумів: уже не подати знаку. 

У Тараса було багато пісень: завжди то одна, то друга бринить у грудях. 

Йти йому з лісу не хочеться: звик тут за літо серед зеленого шуму дерев, тиші та ясного сонечка. 

Здушили сльози — не виходь на люди. 

Нема письмен — є дивне сяйво казки. 

А ти співаєш — душу всю проймає. 

Висипали запорожці — лиман човни вкрили. 

Минув рік, минув другий — козака немає. 

Зійшло сонце — ляшки-панки покотом лежали. 

Посієш у грязь — будеш князь. 

Климко підвівся — ноги одразу загули і налилися гарячим. 

Захочеш свіжини — приходь на вечерю до нас. 

То не хмара — біла пташка хмарою спустилась. 

Вітер в гаї не гуляє — вночі спочиває. 

Земля без снігу — літо без хліба. 

Сідало сонце за тухольські гори тонучи в легеньких червоних хмарах темні смерекові ліси довкола Тухлі шептали тихо таємниче. 

Наступав вечір небо на овиді облягли тугі сірі хмари косі промені сонця пронизали їх і погасли. 

Десь тихо подзвонюють журавлі чистим струменем спадає згори жайворова пісня. 

Командир глянув на годинник інші глянули теж. 

Сій вчасно вродить рясно. 

Горобців боятися проса не сіяти. 

Чумаки не могли оминути Кременчука тут була переправа з лівого берега на правий. 

Літа мої молодії марно пропадають очі плачуть чорні брови од вітру линяють. 

Не дивись високо запорошиш око! 

Міняється колір степу червоність меншає трава здається золотисто-зеленою. 

Проходячи мимо очам своїм не повірив кругла крона горобини геть чисто вкрита пташками. 

Моє діло теляче наївся і в хлів. 

Защебетав соловейко — пішла луна гаєм. 

Вони люди знають, на Шептала можна покластися. 

Гроза пройшла — зітхнули трави, квітки голівки підняли. 

Дяк повернув хлопця на наймита: велів йому дрова рубати, носити воду, дітей глядіти.