Хто такі скіфи?
(1—8) Російський поет Олександр Блок у 1918 р. назвав скіфами росіян. А член гуманітарної ради при президенті України професор Валерій Бебик стверджує, що трипільці, скіфи, сармати — це ті ж українці, але під іншими назвами. То хто ж ці загадкові
скіфи — росіяни, українці, трипільці чи «зизоокі азійці»? Наука свідчить, що жодне з цих тверджень не відповідає історичній правді. Скіфи — це грецька назва іраномовних кочовиків українських степів VII ст. до н. е.— IV ст. н. е., які називали себе сколотами. Першу згадку про скіфів маємо в ассирійському джерелі 674 р. до н. е.
(9—15) Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу євразійських степів, що розвивався протягом І тис. до н. е. на просторах від Алтаю до Нижнього Дунаю. Формувалася вона
на ґрунті культури попередників кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скіфи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н. е. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній Чорноморського узбережжя.
(16—21) Визначальний внесок у вивчення культури й побуту скіфів зроблено при розкопках скіфських курганів Північного Надчорномор’я. Серед тисяч поховань рядових скіфів виділяються грандіозні поховальні споруди скіфських царів, перекриті курганами заввишки з шестиповерховий будинок. Найбагатші з них — могили Солоха, Чортомлик, Куль-Оба, Огуз, Лита, Товста, Гайманова, кургани Мелітопольський, Бердянський, які містили численні шедеври стародавніх ювелірів.
(22—28) Старожитності скіфів археологи розрізняють за так званою скіфською тріадою — своєрідною зброєю, кінською упряжжю та звіриним стилем у прикладному мистецтві. У могилах скіфських воїнів знаходять короткі залізні мечі-акінаки, бронзові три-
лопатеві наконечники стріл, залізні вістря списів, сокири. Висока боєздатність скіфської кінноти значною мірою була зумовлена досконалою кінською упряжжю. Зображення диких тварин у динамічних позах (звіриний стиль) прикрашали зброю, кінську упряж, одяг, предмети побуту.
(29—35) Скіфи були кочовими скотарями і весь час рухалися слідом за табунами коней й отарами овець. Чоловіки їхали верхи, а жінки та діти в кибитках — чотири- чи навіть шестиколісних возах, які були вкриті повстю від негоди. Узимку скіфи пасли
худобу на малосніжних низинах Нижнього Подніпров’я, Надчорномор’я, Надазов’я, Північного Криму. Літо проводили на півночі — у лісостепах, де було більше води, а трава на пасовиськах менше вигорала під сонцем.
(36—42) Уявлення про зовнішність, одяг, озброєння скіфів дають численні зображення на срібному й золотому посуді та інших ювелірних виробах, знайдених у скіфських могилах. Скіфські чоловіки носили бороди, вдягалися в короткі каптани, вузькі штани,
шкіряні черевики. Голову прикривали повстяним башликом конічної форми. Одяг прикрашався хутром та орнаментом, для аристократії — золотими орнаментованими платівками, число яких іноді сягало кількох тисяч.
(43—48) Основа скіфського війська — легка кіннота, озброєна короткими мечамиакінаками, сокирами, списами. Проте головною зброєю були лук та стріли. Невеликий потужний скіфський лук стріляв на відстань до 500 м. Досконалий лук та вправні
лучники були добре відомі за межами Скіфії. Навіть далека Греція запозичила наконечники стріл скіфських типів, а найманці — скіфи-лучники несли поліцейську службу в Афінах.
(49—52) Ударною силою скіфського війська була важкоозброєна кіннота. Вона складалася зі скіфських вельмож, які могли придбати коштовний захисний обладунок. Останній, окрім щита, включав шкіряні куртку, штани та шолом, обшиті, як лускою, залізними
чи бронзовими пластинами.
(53—58) Скіфські вірування являють собою типовий приклад індоіранських релігій. Головними скіфськими божествами були богиня домашнього вогнища Табіті, уособлення неба Папай та його дружина, богиня землі й води Апі. Важливе місце в пантеоні займали бог сонця Гойтасир, богиня родючості та життя Аргімпаса, бог-герой Геракл та божество війни Арей. Геродот яскраво змалював поклоніння скіфів мечу, який був символом Арея, та принесення в жертву йому військовополонених.
(59—62) Вражаюча різниця між грандіозними поховальними спорудами царів та бідними могилами рядових скіфів демонструє ступінь майнового та соціального розшарування скіфського суспільства. Є всі підстави говорити про початок формування скіфської
держави.
(63—66) Низка несприятливих факторів призвела до краху Великої Скіфії у ІІІ тис. до н. е. Серед них і виснаження степових пасовиськ, посилене зростанням посушливості клімату; і неконкурентність скіфського хліба на ринках Греції, куди почало надходити дешеве зерно з Єгипту; і тиск з боку східних сусідів-сарматів.
(67—70) У III ст. до н. е. у Північному Надчорномор’ї зникають кургани степо вих скіфів. Скіфське населення концентрується в регіонах, придатних для землеробства та осілого скотарства: на Нижньому Дніпрі, у Нижньому Подунав’ї, у Криму.
Спустілий скіфський степ між Доном і Дніпром заселили сарматські племена з-за Дону.
За Л. Залізняком, журнал «Український тиждень»