Прочитайте текст (цифри в дужках позначають номери рядків) і виконайте завдання 29—33.
Далекі обрії Софії Яблонської
(1—4) Присвятити життя мандрам — мрія багатьох, хоча не кожна людина зважу-
ється на це. Більшість так і живе мріями про подорожі, переглядаючи фільми й фото
з чужих поїздок. Та є люди, яким належить весь світ. Такою була Софія Яблонська —
журналістка, авторка книжок-бестселерів і фільмів про екзотичні краї.
(5—10) Вона стала однією з найвідоміших колись і «найзабутіших» тепер украї-
нок. Народилася 15 травня 1907 р. в Германові. Уже в юному віці Софія іноді мари-
ла подорожами. От, приміром, коли дізналася про походження ванілі, то подумала:
«…ніколи її не побачу, ту далеку країну, яка існує, як і ми, тільки на другому боці
земної кулі. А може, колись я впаду в дуже глибоке провалля, може, проб’ю землю
і таки дістанусь до країни, де є ванілія».
(11—15) Софія навчалася у вчительській гімназії, на курсах крою і шиття, курсах
книгознавства, у драматичній і торговельній школах. У 1927 р. поїхала до Парижа,
де планувала стати акторкою. Хоча на початках і довелося мити вікна офісів, дівчина
не забувала про мрію подорожувати і працювала для цього. Навіть знялася в невели-
кій ролі в одній зі стрічок компанії «Pathe-Natan».
(16—20) Заробивши грошей, почала мандрувати. У 1932 р. з’явилася її книга
«Чар Марока» — пригодницька і навіть авантюрна. Поїхавши в Сахару, на землі,
заселені вільними, не скореними ще Французьким іноземним легіоном арабами, мало
не потрапила в полон до тубільців. У «Чарі Марока» чудово описала емоції, колорит
і звичаї тієї країни.
(21—25) У Франції Софія навчилася знімати документальне кіно, і це стало її
роботою. Заохочена розповідями українського мандрівника і сходознавця Степана
Левинського, Яблонська вирішила поїхати на Далекий Схід, аби там знімати фільми.
Так і зробила. Але знайшла там не тільки сюжети, а й кохання: у 1933 р. українка
в Китаї вийшла заміж за француза Жана Удена.
(26—35) Умови для зйомок у Китаї, у провінції Хунань, були складні. Китайці
боялися, коли їх знімали, адже вважали, що камера забирає душу. Жодні обіцянки
гонорарів, наприклад, за просте «дефіле» з волами перед об’єктивом, не допомагали.
Мовляв, що з тих грошей, коли душу вкрадуть. Тож Яблонська пішла на хитрощі.
Вона винайняла приміщення з вікнами на жваву дорогу. Над входом повісила напис
«Імпорт — експорт», а вітрину заклеїла жовтим папером. Кімнату розділила навпіл.
У ближчій до входу частині був ніби офіс, і коли хтось заходив запитати, що про-
дають, йому відповідали: «Авто або аероплани!» Звісно, що жителі провінції не дуже
ходили до такої крамниці. Але Яблонській тільки цього було й треба, бо з другої
частини кімнати вона через вікна таємно знімала китайців.
(36—41) До редакцій львівських часописів Яблонська надсилала свої статті, а з Га-
личини замовляла записи народних пісень і музики до танців (гопак, козачок і коло-
мийки), вишиваний одяг та узори для вишивок. Знайомила китайців з українською
культурою, а сама чутливо зауважувала те, що могло би бути цікавим українцям:
«Коли б ми мали такі прикмети китайців, як їх витривалість, то з нашою чорною
землею за десять літ ми стали б першою землеробною нацією Европи».
(42—49) «На пришпиленій до стіни географічній карті ланцюг червоних крапок
зазначає перебуту нею дорогу довкола світу. Вернувшись на кілька тижнів до краю,
вона бажає поділитись багатством вражень зі своїми краянами, — писала Дарія Ві-
конська в журналі «Жінка» в 1935 р. — Чуємо магічні слова: Марсей, Порт-Саїд, Джі-
буті, Кольомбо, Саїґон. Трирічний побут в Індо-Китаю і поворотна дорога: Сінгапура,
Ява, Балі, Австралія, Нова Зеляндія, Тагіті, Сан-Франціско, Ню-Йорк, вкінці назад
у Париж». Враження від цих мандрівок лягли в основу книжок Софії Яблонської-
Уден «З країни рижу та опію» і «Далекі обрії».
(50—56) Як згадувала Софія, ще коли вона була маленькою, батько говорив їй:
«Ми є на землі, щоби боротись проти часу, інакше він нас поїсть. Коли йому не про-
тидіяти, він робить нас гнилими так, наче б ми вже були мертві. Треба любити речі,
любити все, що ти робиш, бо воно робить тебе багатшою за все інше. А головне, треба
любити свою працю, бо працювати — значить боротись проти часу, значить творити!
У кожній хвилині ти можеш зробити з нічого щось; інакше ти все нищиш, бо змен-
шуєш його вартість, залишаєш нидіти…»
(57—59) І Софія жила відповідно до цих настанов. І залишила після себе творчість,
яка ще далеко не повністю повернулася після років зумисного забуття тоталітарного
періоду.
За В. Морозом, журнал «Український тиждень»
