Текст А
Дорогою до справжнього Шевченка
(1—3) У середині 1980-х улюбленою розвагою кількох молодих поетів була, зо-
крема, й така: комусь із «непосвячених» ми цитували певні знакові рядки і просили
відгадати, хто їх написав.
(4—8) От, наприклад: «Слова дощем позамивались… І не дощем, і не слова…»
Люди називали і Вінграновського, і ще когось — найначитаніші припускали, що це
Еліот чи Сен-Жон Перс… І як солодко було відкривати їм, що це — Шевченко! І що
«Ми восени таки похожі хоч капельку на образ Божий» чи, скажімо, «Готово! Парус
розпустили…» — це теж Шевченко.
(9—10) Ми хвалилися Шевченком, як у тому давньоукраїнському канті: «І Тобою,
милий Боже, повсякчас хвалюся».
(11—14) Як же нам хотілося довести всьому світові, що Шевченко і модерний,
і сучасний, адже з нього постійно ліпили тільки селянського романтика і тавруваль-
ника панів, понижуючи образ національного генія до постаті бідного кобзаря, що
печально пощипує струни кобзи чи бандури.
(15—18) Біда в тому, що в багатьох шкільних і студентських авдиторіях саме та-
кий образ Шевченка переважає й досі — кріпак і селянський поет-мученик. «Скиньте
з Шевченка шапку. Та отого дурного кожуха. Відкрийте в нім академіка…» — за-
кликав Драч і багато інших поетів упродовж сторіччя.
(19—21) Але наша українська натура й далі продовжує зациклюватися на образі му-
ченика, затінюючи істинний образ Шевченка-поета, чий «Кобзар» — особливо в часи без-
державності — і аж дотепер правив нам за найвищу Конституцію Національного Духу.
(22—23) Багато поетів страждали і гинули, але небагато давали прихисток у слові
цілій нації.
(24—27) І не випадково уже в наші драматичні дні відважний син древнього вір-
менського народу Сергій Нігоян гине в центрі Києва за ідеали гідності саме з Шевчен-
ковими словами на вустах: «Борітеся — поборете!». Бо справжні Шевченкові смисли
в багатьох його творах звучать як важкий, глибокий рок, а не мелясна попса.
(28—39) Я мрію дожити до тих часів, коли дітям у школі перестануть сльозливо
оповідати про горопашного кріпака, який служив безправним, безсловесним попихачем
у панів, а змінять парадигму і вестимуть натхненну мову про неймовірного хлопчика,
що аж світився великим талантом, який без тата й мами, і без, здавалося, жодних
шансів на успіх, створив сам себе. І це його світіння бачили всі — і той свавільний
п’яний дячок, з яким малий Тарас читає псалтиря над померлими, — а читає він най-
краще за всіх своїх ровесників — і навіть норовистий Павло Енгельгардт, до якого
хлопчик приходить по дозвіл навчатися у хлипнівського маляра, бо з дитинства любить
малювати вояків і коней, це його найбільша пристрасть, і він вперто шукає вчителя.
Енгельгардт швидко збагнув, що йому до рук потрапив справжній скарб, адже Тарас
найдотепніший, найспритніший, він усе робить завиграшки, талановито, — кращого
за нього не знайти! І він бере хлопця спочатку у Вільно, а потім і в столицю.
(40—44) А уявіть, який потужний і світлий талант треба було мати, щоб довко-
ла його викупу з кріпацтва і вступу в Академію закрутилися такі імениті люди, як
Жуковський, Брюллов і багато інших. Це просто якась нереальна історія!.. Достоту
історія про успіх. Хоча треба чесно визнати: якби більшість з тих людей знали, що
допомагають передовсім поету, а не художнику, нічого б такого не сталося.
(45—52) І дітям, і студентам варто наголошувати, що сильна і дієва мрія відкриває
нам усі шляхи, навіть, здавалося б, у найнесприятливішому середовищі, однак для
цього треба вперто і каторжно працювати. Тож приклад Шевченка має їх окрилювати,
а не вганяти в безнадію. Срібна медаль Академії, академік гравюри, розпис Большого
театру, високоосвічений юнак, що має шанс продовжити навчання в Римі, — це все
про Шевченка. Його чекає феєричне життя — він бачив, як живуть вищі суспільні
прошарки, він умів бути франтом, був улюбленцем веселого творчого товариства —
адже він не тільки художник, а ще й чудово співає, легко віршує…
(53—60) Але виявляється, що те його внутрішнє світіння — то далеко не аба-
журне сяйво, то — вогонь правди. Він ані на мить не забуває про своє коріння і про
ту неправду, яка панує на його Батьківщині. Шевченко має мужність не записатися
в лави прославляльників російського царя, який хай і лівим ґудзиком правої поли,
але теж був причетний до його викупу з неволі. Але для генія правда — понад усе.
І Шевченко переливає свою правду в поезію, і його слова снуються в такій божистій
послідовності, що, змикаючись одне з одним, дають нам вічну, непроминальну енер-
гію українського духу.
(61—62) Шевченко розуміє, як ця правда може окошитися на його долі, він знає,
що роблять з тими, хто йде супроти — і словом, і дією, як страчений Рилєєв.
(63—64) Однак Шевченко не вміє і не хоче кривити душею, у якій клекотить
праведний гнів і мрія про ідеальну, майже міфічну Україну.
За І. Малковичем
