Словничок термінів

Абревіату́ра (лінгв.) — складноскорочене слово, утворене поєднанням початкових літер, звуків, частин слів, словосполучень.

Англіци́зм (лінгв.) — слово, вислів, запозичені з англійської мови перекладені з неї чи утворені за її зразком.

Афори́зм — короткий влучний оригінальний вислів повчального або пізнавального змісту, узагальнена, глибока думка, виражена в лаконічній формі, подеколи несподівано парадоксальній.

Безсполучнико́ве ре́чення (лінгв.) — складне речення, частини якого поєднані лише змістом та інтонацією, без сполучників і сполучних слів.

Глобалізаці́йні проце́си (соціол.) — виникнення спільних для світової спільноти проблем: економічних, політичних, військових, екологічних та ін. В економіці — розвиток в усьому світі ринкової економіки, посилення міжнародного поділу праці, створення розгалуженої системи міжнародних банків і фондів, перетворення долара на міжнародну валюту та ін.

Глобаліза́ція (соціол.) — загальноцивілізаційний процес, який істотно впливає на політичну та соціально-економічну й інші сфери людського буття; посилення контактів між різними частинами світу, що призводить до більшої одноманітності в житті народів планети.

Града́ція (рит.) — риторична фігура, що полягає в поступовому нагнітанні засобів художньої виразності задля підвищення чи пониження їхньої емоційно-смислової значимості, що дозволяє показати явище в розвитку.

Грома́дський діало́г (соціол.) — механізм пошуку шляхів вирішення суспільних проблем за участі зацікавлених представників різних секторів суспільства: влади, бізнесу та громадськості.

Громадя́нське суспі́льство (соціол.) — сукупність недержавних організацій, які представляють волю та інтереси громадян. Елементами г. с. є різні об’єднання (професійні, творчі, спортивні та ін.), що охоплюють усі сфери людського життя.

Демаго́гія (рит.) — сукупність прийомів маніпулювання громадською думкою в корисливих цілях або з метою відволікання уваги від важливих питань, обман аудиторії привабливими, але брехливими лозунгами, пустопорожніми обіцянками, які насправді прикривають корисливі розрахунки. Ознаки демагогії — пишномовність, надмірний пафос, приниження опонентів, спекулювання потребами і сподіваннями людей.

Держа́вна мо́ва (політ.) — мова, яка має в конкретній державі законодавчий правовий статус обов’язкової для вживання в офіційних сферах життя. Використовується у функціонуванні державних і суспільних органів і організацій, закладів культури й освіти; уживання її обов’язкове в офіційних документах та загалом у публічних сферах суспільного життя в державі (законодавство, управління, судочинство, освіта тощо).

Диску́сія (рит.) — широке публічне обговорення спірного питання.

Ди́спут (рит.) — публічний спір на наукову, літературну і т. ін. тему, інколи із заздалегідь визначеними ролями.

Досту́пність промо́ви (рит.) — будова виступу з урахуванням особливостей аудиторії (вікових, соціальних, світоглядних тощо), її підготовленості до сприйняття змісту виступу.

Духо́вність (психол.) — внутрішнє психічне життя людини, її моральний світ; духовні риси, що визначають її погляди та прагнення.

Екологі́чний ста́лий ро́звиток (соціол.) — забезпечення цілісності біологічних і фізичних природних систем, уникання деградації природних ресурсів, забруднення довкілля.

Експреси́вність (психол.) — яскравість прояву почуттів та емоцій; підвищена виразність твору (промови), створена за допомогою художніх та риторичних засобів.

Експре́сія (рит.) — сила вияву почуттів, емоцій, а також виразність виступу (тексту), створена різноманітними засобами мови, зокрема риторичними фігурами, тропами.

Емоці́йна (емоці́йно заба́рвлена) ле́ксика (лінгв.) — слова, у значенні яких виявлено оцінний компонент (передають позитивну чи негативну оцінку).

Емо́ція (психол.) — психічний стан, який виражає суб’єктивне ставлення людини до навколишнього світу, людей, подій чи самої себе; душевне переживання (захоплення, радість, печаль, гнів та ін.).

Емпа́тія (психол.) — здатність бачити світ з позиції іншої людини, поділяти її почуття й переживання; співчутливість, співпереживання.

Епі́тет (лінгв.) — троп, який образно визначає річ, людину чи дію, підкреслюючи найхарактернішу чи вражаючу якість.

Етике́тні фо́рмули (лінгв.) — усталені вирази, що виникли в національній мові в процесі культурного розвитку (привітання, прощання, формули ввічливості і т. ін.).

Е́тнос (політ.) — спільність людей, яка склалась історично, має спільні культуру, мову, звичаї тощо й усвідомлює як свою єдність, так і відмінність від інших подібних спільнот.

Загальнонаро́дна мо́ва (лінгв.) — сукупність слів, граматичних форм, особливостей вимови й наголошення, що їх використовують люди, для яких українська мова є рідною. Загальнонародна мова охоплює діалекти, просторіччя, професійну лексику, жаргони.

Імпровіза́ція (експромт) — промова, що виголошується без попередньої підготовки, ґрунтуючись на природному дарі слова, ораторських здібностях, ерудиції промовця.

Іро́нія (рит.) — прийом, за допомогою якого оратор дає зрозуміти аудиторії своє критичне ставлення до предмета обговорення, хоча прямо його не висловлює.

Істори́чна па́м’ять (філос.) — сукупність донаукових, наукових і ненаукових знань та уявлень людей про спільне минуле як основу самоідентифікації.

Каламбу́р (лінгв.) — дотепний вислів, побудований найчастіше на використанні омонімії, паронімії чи полісемії (багатозначності слова). Уживається в комічному та сатиричному контекстах.

Ко́мплекс (синдро́м) меншова́ртості, також відчуття́ меншова́ртості (психол.) — вияв непристосованості особистості до певних умов, що спричиняє страждання від відчуття переваг інших осіб над нею. Комплекс виникає внаслідок помилок чи невдач і суттєво впливає на поведінку людини.

Компози́ція ви́ступу (рит.) — розташування складових тексту промови. Виділяють три основних типи композиційної побудови тексту: лінійну, спіральну та кільцеву. Лінійна — композиція, за якої частини тексту розташовані за чіткою логікою — хронологією розвитку подій. Спіральна — спосіб побудови тексту, за якого основна думка виступу повторюється неодноразово, але кожного разу вона збагачується новою інформацією. Кільцева композиція — спосіб побудови тексту, за якого перша та остання частини твору віддзеркалюють одна одну.

Крила́тий ви́слів (лінгв.) — стала словесна формула (влучний вислів, висловлення видатної особи, цитата з літературного твору), що набула узагальненого змісту й часто вживається мовцями.

Культу́ра мо́ви (лінгв.) — дотримання усталених мовних норм усної й писемної літературної мови, а також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Літерату́рна мо́ва (лінгв.) — унормована, правильна (з погляду усталених норм), відшліфована форма національної мови, що виконує об’єднувальну функцію шляхом використання у сферах державного управління, засобів масової інформації, науки, культури та літератури. Сучасна літературна мова опрацьовується науковцями, письменниками та ін. діячами культури, протиставляється діалектам, жаргонам, просторіччю; має усну та писемну форми.

Меді́йна гра́мотність (педагог.) — сукупність знань, навичок та умінь, які дозволяють аналізувати, критично сприймати, оцінювати і створювати повідомлення різних жанрів і форм для медіа, а також розуміти й аналізувати процеси функціонування медіа в суспільстві та їхній вплив, бачити пропаганду, однобокість у висвітленні новин, маніпуляції.

Меді́йна осві́та (педагог.) — формування спроможності критично сприймати медійні повідомлення.

Менталіте́т (психол.) — спосіб сприйняття й роз’яснення нацією свого внутрішнього світу й зовнішніх обставин, здатність до засвоєння норм, суспільних цінностей; виробляється під впливом багатовікових культурно-історичних, геополітичних, природно-кліматичних та ін. чинників, пронизує всі сфери життєдіяльності людей.

Мо́вна особи́стість (лінгв.) — носій мови, який добре володіє системою лінгвістичних знань, здійснює мовленнєву діяльність, має навички активної роботи зі словом, дбає про мову та сприяє її розвитку.

Мо́́вне середо́вище (лінгв.) — умови (соціальні, етнічні, моральні та ін.) користування певною спільнотою — населенням регіону, мешканцями міста чи села, студентського чи учнівського колективу, сім’ї — однією чи різними мовами. Скажімо, у колективі науковців можуть використовувати національну літературну мову; усну розмовну форму існування мови; англійську мову як мову науки. У спілкуванні членів родини можуть поєднуватися державна літературна мова, мова іншого народу та елементи суржику.

Мо́вний варіа́нт (лінгв.) — видозміна тієї самої мовної одиниці; наявні на різних мовних рівнях (фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному) і відображають тимчасове співіснування в мові старого й нового.

Націона́льна гі́дність (філос.) — моральна самооцінка етносу, особлива форма гордості етносу за свою самобутність, що ґрунтується на суспільному визнанні ролі в багатонаціональній лінгвокультурній спільноті певного народу, його заслуг в історико-культурному процесі. До найважливіших атрибутів н. г. належить рідна мова.

Націона́льна мо́ва (лінгв.) — 1. Мова нації як соціально-історичної спільноти людей, формується на ґрунті мови народності одночасно зі становленням нації із цієї народності. 2. Спільна мова нації, котра разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін.) характеризує конкретну націю. Має літературну форму існування, існує у двох формах — усній і писемній.

Націона́льна свідо́мість — сукупність соціальних, економічних, політичних, моральних, етичних, філософських, релігійних поглядів, норм поведінки, звичаїв і традицій, ціннісних орієнтацій та ідеалів, у яких виявляються особливості життєдіяльності націй та етносів.

Націона́льна соліда́рність — спільність поглядів та інтересів у суспільстві, відчуття єдності та спільності долі, здатність суспільства виступати єдиним суб’єктом історії, основа незалежності та суверенітету держави.

Но́рма мо́вна (лінгв.) — сукупність мовних засобів, які регламентовані орфоепічними, лексичними, граматичними та стилістичними правилами, відповідають системі мови й сприймаються її носіями як зразок спілкування в певний період розвитку мови й суспільства.

Орфогра́ма (лінгв.) — правильне написання слова за відповідним правилом або традицією, яке обирається з кількох можливих.

Панегі́рик (літ.) — 1. Твір давньоруської та давньоукраїнської літератури, змістом якого є похвала певної особи. 2. Похвальний відгук про когось або щось (часто нещирий або іронічний).

Перехідні́ дієслова́ (лінгв.) — дієслова, що виражають дію, спрямовану на якийсь предмет, виражений у реченні прямим додатком у формі знахідного відмінка без прийменника (читаю книжку, вивчили правило).

Перфо́рманс (мист.) — форма сучасного мистецтва, у якій твір складають дії художника або групи в певному місці та в певний час.

Пестли́ва ле́ксика (лінгв.) — лексика, що виражає суб’єктивну позитивну емоційну оцінку: любов, лагідність, ніжність (братик, зелененький, їсточки, татусь).

Повто́р (рит.) — дублювання оратором час від часу слова (речення), що нагадує про основну проблему, сприяє кращому запам’ятовуванню та є засобом ритмізації виступу.

При́кладка (лінгв.) — означення, виражене іменником, яке характеризує предмет і дає йому другу назву.

Просте́ ускла́днене ре́чення (лінгв.) — синтаксична конструкція, що характеризується зв’язками, які доповнюють зв’язки між членами простого речення. До них відносять речення з однорідними членами, відокремленими членами, звертаннями, вставними компонентами.

Психологі́чний портре́т особистості включає такі її ознаки: характер; схильності та здібності; почуття та емоції.

Пунктогра́ма (лінгв.) — оформлення речення або його частини за допомогою розділового знака, вид і місце якого визначаються правилом пунктуації.

Пури́зм мо́вний (лінгв.) — крайній вияв турботи про чистоту літературної мови, культуру мови, орієнтація на встановлення суворих правил дотримання літературних норм, оберігання мови від впливу іншомовних запозичень, очищення її від нелітературних явищ (діалектизмів, просторіччя тощо).

Ритори́чна компете́нтність (рит.) — комплекс мовних і риторичних знань, їх вправне застосування в мовленнєвій діяльності; комунікабельність (ініціативність, здатність до включення в активну комунікацію); вправність у доборі стратегій і тактик спілкування; вправність у володінні експресивно-емоційними засобами мови для досягнення запланованого результату; навички добору мовних засобів у відповідності до мовленнєвої ситуації; застосування вмінь використовувати обрані засоби для досягнення комунікативної мети; ціннісні орієнтації, духовність особистості, спроможність забезпечити процес ефективної комунікації; ініціативність у спілкуванні, тобто вміння бути комунікативним лідером, здатність до включення в комунікацію.

Свобо́да сло́ва (політолог.) — одна з найважливіших громадянських свобод, право людини вільно висловлювати свої думки. Тісно пов’язана з питаннями встановлення істини, самореалізації особи, природних прав людини та їх захисту.

Синдро́м (мед., психол.) — певне сполучення ознак, симптомів якого-небудь явища, поєднаних єдиним механізмом виникнення.

Синдро́м мале́нької люди́ни (психол.) — див. комплекс меншовартості.

Складнопідря́дне ре́чення (лінгв.) — складне сполучникове речення, утворене з головної й залежної частин (або кількох залежних частин), поєднаних сполучниками підрядності або сполучними словами.

Складносуря́дне ре́чення (лінгв.) — складне сполучникове речення, утворене з двох або більше синтаксично рівноправних, незалежних одна від одної частин, поєднаних сполучниками сурядності.

Со́ціум (соц.) — стійка спільність людей, котра характеризується єдністю природних, суспільно-виробничих, духовних та ін. умов життєдіяльності, генетичним зв’язком поколінь, певною культурою. Виявляється у формі суспільства, великих і малих соціальних груп.

Сполу́чник (лінгв.) — службова частина мови, яка служить для зв’язку однорідних членів речення та частин складного речення.

Ста́лий ро́звиток (екон., соц., еколог.) — задоволення потреб сучасного суспільства з урахуванням захисту інтересів майбутніх поколінь, об’єднує три аспекти: економічний, соціальний та екологічний.

Стиль мо́ви (лінгв.) — сукупність мовних засобів (слів, граматичних форм, значущих частин слова, синтаксичних конструкцій), вибір яких зумовлено змістом, метою та характером висловлення.

Стиль мо́влення (функціональний стиль) (лінгв.) — доцільний добір та ефективне використання системи мовних засобів з певною метою та за конкретних умов спілкування. Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилю, іншим стилям — переважно писемна.

Су́ржик (лінгв.) — несвідоме змішування слів різних мов і властивих різним мовам мовних форм.

Тавтоло́гія (лінгв.) — неусвідомлюваний, мимовільний або, навпаки, навмисний повтор у межах словосполучення або речення спільнокореневих слів або різнокореневих слів із тотожним або подібним значенням.

Тона́льність спілкува́ння (лінгв., психол.) — якість ситуації спілкування, яку характеризують ступінь дотримання співрозмовниками правил мовленнєвої поведінки, що ґрунтуються на нормах моралі, національно-культурних традиціях, рівень їхньої загальної культури. У європейській культурі виділяють п’ять тональностей спілкування — високу, нейтральну, звичайну, фамільярну, вульгарну.

Тро́пи (літ., ритор.) — використання слова або вислову в переносному, образному значенні з метою влучно схарактеризувати важливу рису предмета, явища, події, виявити до них своє ставлення. Разом із фігурами мовлення становлять основу мовних виражально-зображувальних засобів.

Фіна́нсова гра́мотність (економ.) — розуміння ключових фінансових понять, використання їх для прийняття рішень щодо формування доходів, витрат і заощаджень, планування бюджету, нагромадження коштів на майбутні цілі тощо.

Цифрове́ поколі́ння (психол.) — назва осіб, які народилися в добу становлення цифрових технологій, спроможних швидко й ефективно опрацьовувати інформацію; є активними онлайн-користувачами.

Ці́нності (ет.) — світоглядні орієнтації людини, уявлення, які склалися в тій чи іншій культурі про ідеал, моральність, добро, красу. До загальнолюдських цінностей відносять цінність людського життя, добро, справедливість, істину, свободу тощо; цінність природи як основи життєдіяльності людини, збереження навколишнього середовища; відвернення загрози війни; забезпечення демократизації всіх сфер людської життєдіяльності (економіки, політики, культури тощо).

Ці́нності мора́льні (соціол.) — моральні зразки, поняття, вимоги, що дають можливість людині оцінювати життя й орієнтуватися в ньому.
Числі́вників гру́пи за будо́вою (лінгв.). Виділяють такі групи: прості́ (складаються з однієї кореневої основи: шість, десять, сьомий), складні́ (утворені від двох числівникових основ: п’ятдесятий, дев’яносто), скла́дені (складаються з кількох слів: тридцять два, сто сорок восьмий).