Полонянка здригнулася та зблідла, коли на сходах почулися кроки. Двері тихо відчинилися, і високий на зріст чоловік, одягнений так само, як і всі розбійники, які були причиною її біди, повільно увійшов до кімнати і зачинив за собою двері. Насунений на чоло капелюх приховував горішню частину його обличчя.

Він ліз по траві вгору, обминаючи великі й малі обвали скель з подрібненою довкола жорствою, і майже добирався до ялинового узлісся, коли позаду, вигулькнувши з-за пагорка, голосно й розлючено загарчали собаки.

Розцвіли і опали… І приходить четверта вже осінь.
Наші матері плачуть, і ровесниці наші сумні.
Ми не знали кохання, не встигли придбати професій,
Бо на долю нам випав жереб війни.

Що Бухенвальд під Веймаром, забув.
Та не забув: людей там спопеляли.
«Ліс буковий» мене сильніш жахнув,
Бо родом я із Букового краю.

Ти щастя моє весняне,
Зимове, літнє, осіннє.
Твоє «Добраніч» омріяне
Приходить у сновидінні.

Коли вже дні спинили плин
І випало вмирати,
До неба лавами пішли
Солдати з Вестерплятте.

(А літо було гарне того року)

— От тобі двадцять золотих, — сказав … , — і мисливський ріг. Ти чесно заслужив приз. Ми дамо тобі п’ятдесят золотих, якщо ти погодишся носити нашу форму і вступити до нас на службу охоронцем. Ще ніколи ні в кого не було такої сильної руки й вірного ока, як у тебе.

— Ну годі, я тобі вірю, — сказала … , сплигнувши з парапету і зупинившись біля однієї з амбразур, або machicolles, як вони називалися в ті часи. — Тут я й стоятиму, — вела далі вона, — а ти залишайся там, де стоїш. Але якщо ти зробиш хоч один крок до мене, ти побачиш, що юдейка швидше довірить свою душу Богові, ніж свою честь — тамплієрові.