(1—8) Простий українець, якщо його запитати про те, хто такий Степан Руд¬ницький, навряд чи зможе дати чітку й однозначну відповідь. Натомість від жовтня 2003 року поблизу берегів Антарктиди є острів з архіпелагу Фордж у районі Арген¬тинських островів, названий на честь Степана Рудницького. А від квітня 2007-го в Тернополі на будинку, де колись мешкала родина Рудницьких, міститься пам’ятна дошка, присвячена вченому. Тож ким він був, чому його ім’я відоме лише науковцям, що належать до тих галузей науки, становленню та розвитку яких сприяв Степан Львович, і чим йому повинні завдячувати українці?
(9—19) Зацікавлення українською історією ХV—ХVІІ століття відбулося в Степана Львовича ще за студентських років під впливом Михайла Грушевського, до наукової школи якого Рудницький належав. Теми, які обирав Рудницький для дослідження, були мало розробленими, вимагали ґрунтовної мовної та джерелознавчої підготовки. Молодий учений намагався не лише ретельно розібратися в історичних свідченнях, а й максимально докладно все описати для потреб читача. Результатом тієї прискіпливої праці стали кілька статей, присвячених організації козацької прикордонної служби в ХV—ХVІ століттях, особливостям відносин українських козаків та уряду Речі Посполитої, причинам і перебігу повстання під проводом Марка Жмайла. А та¬кож про похід Михайла Дорошенка 1628 року, про втручання українських козаків у міжусобиці кримських ханів тощо.
(20—26) Хоч би якими райдужними були перспективи Рудницького в царині історії, він, закінчивши університет, обрав фах географа. На початку ХХ століття в цій галузі
337 знання українцям узагалі не було чим похвалитися. Потрібно було напрацьовувати все з нуля: розробляти власну наукову термінологію, яка узгоджувалася б із досягненнями тогочасної європейської, а згодом американської науки, визначати предмет, завдання, методи і засоби географічної науки з орієнтацією на властиво українські терени, органі¬зовувати наукові експедиції різними регіонами, складати та друкувати мапи місцевостей.
(27—34) Із початком Першої світової війни українці дістали можливість заявити свої права на створення власної держави. Однак без обґрунтованих географічних уяв¬лень про те, що слід вважати українськими територіями, про розселення представ¬ників нашого народу, без наукового підходу до вибору столиці майбутньої держави, об’єктивного оцінювання ресурсів і людського потенціалу зробити це було неможливо. Саме тому Степан Рудницький доклав чимало зусиль протягом 1914—1923 років заради того, аби довести самим українцям, а також представникам провідних країн тогочасного світу, що Україна й українці є, а їхнє право на власну державу законне.
(35—40) Знов і знов українською, російською, німецькою та англійською мовами писав Рудницький про українське Полісся, про Лемківщину й Холмщину, про Кубан¬ську та Каспійську Україну, про Зелений Клин на Далекому Сході. Предметом особливої уваги Степана Рудницького був Крим. Ще в далекому 1924-му вчений підкреслював, що Крим, безсумнівно, є частиною України, а більшість населення Криму творили ще перед війною українці, «даючи основний фон для кримської мозаїки народів».
(41—52) Обґрунтовуючи права українців на соборну державу або хоча б на більшу автономію, Степан Рудницький, як один із засновників української геополітики, не оминув своєю увагою не лише численні потенційні загрози для незалежної України з боку її сусідів, а й запропонував оригінальні геополітичні рішення. Намагаючись відсторонитися від проявів політики «централістичної Росії й імперіалістичної Поль¬щі», вчений пропонував українцям виступити ініціаторами створення «Балтійсько- Понтійської (Балтійсько-Чорноморської) федерації», яка складалася б із Фінляндії, Естонії, Латвії, Литви, Білорусі й України. Це геополітичне утворення дало б можли¬вість, з одного боку, захиститися від політико-ідеологічних нападів поляків і росіян, а з іншого — дозволило б у союзі з неслов’янськими народами забезпечити власну окремішність і відстояти свою політичну спроможність вважатися цілком самодостатньою нацією та суверенною державою.
(53—65) Будучи одним із перших дослідників українського націоналізму, Степан Рудницький відверто заявляв, що він є прибічником здорового «націоналізму модерно¬го культурного народу», який протистоїть «шароварництву» та всяким «універсаліз¬мам». До останніх, на його думку, належали «продукування денаціоналізованих груп суспільства», які не боротимуться щиро за потреби й інтереси українців; «релігійний» універсалізм, який претендує на тотальне опанування як душею, так й інтелектом людей; «капіталістичний» універсалізм, що проголошує можливість збагачення та па¬нування над іншими, а насправді позбавляє економічної свободи, яка є джерелом по¬літичної та духовної незалежності. Нарешті, великим злом він уважав «соціалістично- комуністичний» універсалізм, який, виголошуючи «вселюдську рівність», насправді все «знищує на своєму шляху та залишає по собі пустелю». На глибоке переконання Рудницького, саме універсалізми «заглушили розвиток української національної ідеї та нечувано затруднили побудову української державності!».
(66—69) Як бачимо, ідеї й думки Степана Рудницького в деяких питаннях і досі залишаються актуальними, що, безумовно, засвідчує необхідність популяризації на¬укової спадщини українського вченого й ознайомлення з нею широких кіл україн¬ського суспільства.
За О. Ковалевською, журнал «Український тиждень»