Заняття 50

 ЗАРУЧИНИ
(1—5) Серед численних передвесільних обрядів особливою поетичністю позначені традиційні заручини. Основними дійовими особами були два (іноді й один) свати. Переважно цю роль виконували дядьки молодого, котрі вміли «ловко вести переговори». За їх відсутності запрошували статечних односельців, які бездоганно грали роль «мисливців за куницею».
(6—10) Отже, свати (ними мали бути лише одружені) разом із хлопцем увечері йшли до оселі дівчини й стукали у двері. Перш ніж одчинити їх, господар перепитував:
«Хто там?». Йому відповідали: мовляв, це мисливці, котрі втрапили на слід куниці, довго йшли по ньому, і, нарешті, він привів їх до цієї оселі, а тому хотіли б перепочити і подивитися на ту куницю.
(11—20) Якщо батьки молодої не бажали заручин, оскільки не завжди засилали сватів за попередньою домовленістю, то господар казав, що в них нема куниці, але в хату, бувало, запрошував для годиться. В оселю заходили тільки свати; парубок мав чекати дозволу на вулиці. У світлиці діалоги про куницю продовжували. Дівчина в цей час мусила сидіти на печі; якщо їй був до вподоби парубок, то злазила і колупала глину з комина. Нарешті старший сватач оповіщав, що куниця їм до вподоби, і вони хотіли б запросити в хату стрільця-молодця. За обопільної згоди «куниця» і господарі дозволяли це зробити; якщо ж не бажали, то парубок залишався на вулиці (у народі це називають «дати гарбуза»).
(21—24) Дійство закінчувалося тим, що дівчина пов’язувала сватів рушниками на знак згоди на заручини. Сватачі клали пов’язаний у хустині хліб на стіл і ставили
пляшку з горілкою; господарі також виставляли питво та закуску. Колективний почастунок завершував офіційне скріплення заручин (засватання).
(25—30) Порівняно зі звичаями інших, сусідніх народів, українські заручини мають
суттєву відмінність: у них значною мірою збереглися матріархальні риси, коли дівчина мала рівні права з хлопцем при укладанні шлюбу — від неї залежало, давати чи ні згоду на заміжжя. Це стверджують і вислови: «ми побралися» чи «наші діти пошлюбувалися (одружилися)», тоді як у росіян, скажімо, — «я взял себе жену» тощо.
(31—41) Перш ніж дати згоду на заручини, дівчина нерідко висувала і свої умови подружнього життя. Якщо сватач не погоджувався з ними, то вона мала повне право «дати гарбуза». У давніші часи однією з таких умов було «право на понеділкування». Згідно з ним молода дружина протягом року-півтора (допоки народиться дитина) щопонеділка
могла відвідувати зібрання таких, як і сама, молодиць. Узявши із собою продукти, молоді жінки в одній із осель (чоловіків туди не допускали) влаштовували посиденьки: готували страви, іноді співали, а щонайбільше — ділилися таємницями інтимного подружнього життя, адже не кожна з них могла «розсекретитися» перед матір’ю чи іншими старшими жінками. Під час посиденьок пряли, вишивали чи виконували
іншу жіночу роботу.
(42—47) Це дійство мало не лише виховний, але й важливий психологічний аспект. Відомо, що раніше дівчата виходили заміж у досить ранньому віці — 15—16 років. Після шлюбу дівування закінчувалося: їм уже не можна було відвідувати вечорниці та досвітки, розважатися з молоддю, тісно спілкуватися зі своїми перевесниками, хоч юний вік вимагав цього. Відтак «понеділкування» певною мірою нейтралізувало цей психологічний бар’єр.
Із книги «Русалії» В. Скуратівського